Це я пишу про смерть…Де ти?Чи не постукаєш у вікно?Чи не вип’єш чашку кави в моєму кабінеті, про життя розмовляючи?
Та що це я — ти ж по мене — та бачу по очах — нікуди не квапишся — тож не кваплюся і я…
Запрошую до своєї кімнати. Взуття зніміть, будьте ласкаві. Заходьте, сідайте.Куди спішити — ще є ціла пляшка вина в барі, схованному в шафці, ще ціла година — незнайомець так і сказав — тож гуляємо.
Як живеться — не дуже? Чому ж? Справи мають іти добре…Бо помирати насправді легко — лиш ідіоти за житя своє як за соломинку хапаються. Людина — як муха ж насправді — тож в смерті цієї людини нічого страшного нема, як деякі роздувають…
Може коньячку? Не вживаєте? Так на печінку геть погано впливає. І мені не радите? Та годі. За годину життя, залишилось — тож від цирозу не помирати.
До справ перейдемо. То як я померти маю — мовляв цілком здорова людина…
Розповісти мені щось хочете? Ну слухаю. Може ще винця? Беріть-беріть — не шкода ви вже мені повірте.
Це я пишу, Смерть….
Боже мій, який жахливий світ. І що я в ньому? Не встиг народитися, а вже був нещасливий. Батьки — не пили, працювали, але не було ніколи щастя в нашому домі- сварки не вщухали. Доходило і до бійки.А чому?Та хіба зараз все згадаєш?…Отруєне дитинство, бідність, відсутність найнеобхіднішого, розуміння того , що всі мрії твої — лиш мара і немає шансу здійснитися їм в цьому світі.
В школі зневажали. Втік в інше місто вчитися. Завчасно втік — вістрочив тебе…
А що далі? Прожив 12 років за сімома замками, боячись, що далі буде. Ти двох слів докупи зв’язати не міг — та й зараз хіба можеш? Лиш коли горілку пив — язик розв’язував — але ж не до того зараз зовсім. Бо дала смерть 10 хвилин — заповіта написати — але нічого писати. Бо життя твоє страшно минуло. А «минуло» — хіба не страшне слово? — тобі ж немає і 40-ка років… А що в тебе є? Нещасна пляшка вина в барi, шматок черствого хліба на столі лежить. Тебе ж три дні тому вигнали з роботи — з того часу нічого не їв- лиш пив, пив, пив на гроші, що лишилися. Ти не проживеш і тижня так.
Твоє життя не вдалося- нащо дурити самого себе?Єдиний вихід-порятунок — ось, за плечима чигає…
Це я — Смерть!
Що ж чоловіче — краще потовще взяти мотузку і милом- милом її обов’ язково перед «використанням». Зашморга не вмієш сплести? Ох! Руки не з того місця ростуть , чоловіче!
Так. І стільця під ноги. І рук до шиї не тягни як задихатися будеш — хоч помри достойно…
Це я…
Ось моє посвідчення. Ламайте двері, вам кажу! І нащо питаєте? Людина зникла бозна-коли. Треба ж в хату зайти, дізнатися , може якийсь слід залишився?
Удар! Давайте разом — веселіше буде. Раз, два — двері — з завіс.
Якийсь дивний запах — аж із коридору. Два кроки — в кімнату — і кулею геть звідси: жахливий сморід і майже згнивше тіло попід стелею — жах…
І записка на столі, і пляшка вина перевернута, а саме вино — червоно-чорною, вже давно сухою, плямою — по блідій скатертині, ніби чиясь кров — розмазане, і таке страшне, як саме це жахливе життя, і таке прекрасне — як ця страшна Смерть…