Одного ранку він прокинувся не таким, як зазвичай – чи то ранок був якийсь дивний, чи то він встав не з тої ноги – але якесь не те відчуття охопило його раніш зовсім черству душу.
Прокинувся, як завжди, в своєму самотньому ліжку – вже 5 років, як вони з жінкою спали окремо, швидко одягнувся, на диво не почуваючи бадьорості ранку, яку завжди відчував своєю солдатською виправкою, розвиненою ще в армії.
Спустився вниз по сходах цього великого будинку, в якому жив з дружиною і двома дітьми. Дивні відчуття не покидали його ні на мить – йому навіть здалося, що він захворів, але повертатися в ліжко бажання не було, тож він зайшов на кухню, щоб поснідати і йти на роботу.
Дружина, що вже більше трьох років була йому зовсім байдужою частиною дому, щось бурмотіла собі під носа, крутячи товстим задом біля плити. Він почув, що один лишень вид її виклика в нього відразу – почуття, яке ніколи не приходило до нього: байдужість – так, але відраза — …
Він мовчки сів за стіл. Дружина, помітивши його, привітно посміхнулась, йому здалося, що страшна мегера з п’ятьма підборіддями хоче від нього забагато, незважаючи на те, що вона його жінка. Його мало не знудило…
Проковтнувши комок, застрягший в горлі, він попрохав сніданок, але таким голосом, що дружина враз відчула, що з її чоловіком трапилось щось не те, запропонувавши залишитись вдома, почувши у відповідь невдоволенне бурмотіння-заперечення, вона мовчки вийшла з кухні, поставивши перед ним миску з пересмаженою яєчнею і бутербродами з сиром.
Його мало не вирвало при одному погляді на цю їжу, яку їв щодня з задоволенням, а сьогодні, озираючись, чи не бачить дружина – викинув все у смітник.
Бробурмотівши щось на зразок “допобачення”, він втік з дому, вскочивши в свій Fiat. Але нудота відійшла лише за два квартали потому. Він проковтнув таблетку анальгіну, і звичним жестом, який робив щодня увімкнув радіо. Але і новини стали йому ще одним комком в горлі – через хвилину, не бажаючи слухати нав’язливе белькотіння, вимкнув радіо, зпересердя вдаривши кулаком по вимикачу.
Нарешті — робота. Автомобіль зупинився перед рідним для нього міністерством внутрішніх справ, де працював завжди, де його цінували і знали, як сумлінного працівника, зробившого багато, для забезпечення охорони закону в місті.
Кабінет, що завжди здавався радісним, тепер виглядав якось похмуро. Йому стало навіть трохи моторошно відразу, як він увійшов до нього. Високий портрет президента на усю стіну, чорна, як мара, шафа для оперативних документів і одягу, чорний дубовий стіл, що займав увесь вільний простір кабінету, і нарешті сталевий сейф у кутку створювали якусь дику атмосферу, що дуже дивувало його, бо ніколи раніше він не почував себе так, як цього дивного дня.
Він думав, що ці почуття пройдуть, коли він почне роботу.
На сьогодні треба було написати рекомендацїї до вироків по кільком справам і віддати їх до прокуратури на подальший розгляд. Він завжди любив свою роботу, але і тепер почував себе якось не так, як завжди.
Дістав із сейфа п’ять справ, яків хотів розглянути сьогодні… Справа № тир-тир-тир Іванова Івана Івановича тир-тир-тир року народження тир-тир-тир…звинувачується у вбивстві тир-тир-тир чоловік…він знав, що далі можна не читати – вирок йому вже відомий – вища міри покарання тир-тир-тир смертна тир…
Але він вперше в житті не взяв чистого аркуша паперу і не написав на ньому. Рекомендація до винесення вироку по справі тир-тир-тир Іванова Івана Івановича тир-тир-тир, згідно зі статтею тир-тир-тир карного кодексу тир-тир-тир, засудити тир-тир-тир до вищої міри покарання…
Весь світ перед його очима поплив – вперше в житті він не міг підписати смертного вирока, яких підписав сотні. Впереше в житті він відчув, що просто так вбити людину, навіть жахливу людину-звіра, на чиїй совісті багато крові, не можна, бо це значить – спуститися на щабель врівень з цим убивцею, це значить – самому бути причетним до таких же звірств.
Але на цю справу, як і на всі інші чекали – чекали за товстими оббитими шкірою дверима, його кабінету, на сусідньому поверсі, в сусідньому крилі будинку міністерства внутрішніх справ, у підвалі, де причаїлись для швидкої розправи над їх мешканцями камери смерті, з яких не виходять ніколи, а якщо і виходять, то тільки на страту…І при одній тільки цій думці йому стало нестерпно страшно – стук-стук ось кроки в коридорі – і голос, чорний і сталевий – вже шепче крізь тишу кабінету: “Підписуй, бо сам там будешшшш…”. Ні він не підпише більше жодного з цих вироків…Досить.
…Широко розплющені, налиті кров’ю очі, здатні спопелити будь-що своїм поглядом, рука, що в божевільній агонії схопила ручку, краватка, що сповзла набік від незгарбного руху…
«Швидка» приїхала швидко. Але невидючі очі вже не бачили і не відчували міцних рук санітарів, заплаканого обличчя дружини, якій теж зателефонували, ні всього іншого світу, дикого, як паща звіра, щоб здатен за мить спопелити кожного, хто хоч на мить відважиться відмовитись зжерти такого ж, але лиш трохи слабшого за себе.