Сніг рипів попід ногами. Здавалося, що це зовсім і не сніг, а цілі кучугури битого скла с заводу склотари, що саме бруднив своїм димом повітря. І здавалося, що це скло в’їдається в підошви намертво, не даючи просуватися уперед.
Було досить холодно і якось мляво на душі. Чомусь не почувалася важкість дня – а хоча день пройшов зовсім не важко. Думки були якісь сплутані, не хотілося думати взагалі. Хотілося заснути, але й спати не міг, бо щойно прокинувсь.
В голові, як в гаманці – пусто…
Я вийшов на асфальтовану дорогу, що була зовсім порожньою, лиш поодинокі машини подекуди будили нічну тишу, але й ті робили це так рідко, що зовсім не заважали мені йти по шоссе, роздивляючись темні силуети зимньої ночі.
В кучугурі, поруч з дорогою лежала людина. Звичайний собі бомж, яких сотні в цьому місті – людина без притулку. Але чомусь стало його трохи шкода. Напевно напився, тож і лежить так п’яний: обличчя – в сніг, руки розхристані, але – живий, то вже точно, бо під його важким диханням сніжинки, що потроху падали – враз розліталися врізнобіч, танули, кружляючи над ним в своєму дикому танці.
І тут я помітив, який же гарний цей сніг, що падав з неба. Я зупинився і довго-довго дивився на ліхтар, у світлі якого він іскрив ще більш дивовижно, мерехтів, як зорі, що ховалися за біло-молочними хмарами, грався блискавками-спалахами багатогранних крупиць муки, що сіялися крізь небо рівною смужкою, повторюючи обійми вітерця, що колихав їх.
Але хмара диму з заводу трохи псувала це видовище, тож я пішов далі.
Почувши грюкіт позаду – повернувся і побачив бабцю, що, стиха лаючись, длубалася у металевому ящику для сміття, шукаючи там харчів чи то на сніданок, чи то на вечерю. А біля її ніг все крутився брудний, облізлий, замерзлий собака, що гриз шмат якоїсь ганчірки, намагаючись витиснути з неї щось їстівне.
А я пішов собі далі, залишаючи по собі рівненький рядок слідів, все думаючи про сніг і тишу, про спокій і зорі, про життя і сліди, які ми залишаємо в ньому, як я на цьому сніжку.
Ось і парк. Шкода тільки, що гарний його вид попсували цього року бракон’єри: у ялинок, якими завжди любив милуватися, замість гостроверхих верхівок, покритих сніжком – обрубки, залишені їх сокирами… Шкода.
Але сніг швидко відволік мене від ялинок. Він падав так повільно, що здавалося, ніби у кожної сніжинки є крихітні крильця, на яких вона здатна триматися в повітрі, аж поки страшний стовп інших – подібних до неї не притисне своєю вагою до землі, зробивши частиною однієї з кучугур, що намело за останні два дні. Здавалося, що ці маленькі зірочки заполонили весь простір, здавалося, що їх нескінченно багато і кожна грає на струнах ліхтарів цього міста, переливається в світлі лампад вулиці, в світлі місяця, в світлі цієї неймовірної краси навколо…
Я змерз, тож поспішив додому.
Світло, як завжди відключили, тому я, помивши руки в холодній воді, просто стояв у темній квартирі перед вікном і дивився крізь скло на сніг, роздумуючи над тим, який же прекрасний і гармонійний світ, в якому живу. Скільки величі ховається тут – у цих чудо-зірочках, у цих диво-ліхтариках, що падають з неба. Скільки гарного є поруч. І воно – так близько, як ця ніч, як ці поодинокі машини, як це чудове життя…