Сьогодні я їду додому. Я вирішив. Давно хотів, але лиш сьогодні наважився. Дзвінок на роботу – здивовані всі там. Ніхто не чекав, що я кудись взагалі можу вирватися. Тим паче, що мені зараз, як ніколи, потрібні гроші. Але я вирішив. Питань вже не буде. Я не беру речей – вони непотрібні мені і ніколи не були потрібні, коли я вдома.
Восьма ранку – я вже з годину на ногах. Сонце — ще сховане за будинком навпроти, тож – не пече. Закурюю цигарку. На балконі так прохолодно і приємно. В чашці – кава: трохи охолола, але все ще приємно притягує своїм духмяним парк’ом. Випиваю каву; ще раз вдихаю чудового вранішнього повітря. Приємно.
Ще дзвінки, тепер – до мене. Я ніколи нікуди не від’їжджав, тим паче серед тижня, в четвер, нікого заздалегідь не попередивши.
Темні окуляри і цигарка в роті. Легка спортивна сумка в руці. На сорочці закасані рукава. Краватка трохи зім’ята на рохристаній сорочці – байдуже.
В таксі мовчазно дивлюся у вікно. Літак – через дві години. Я втигну до початку реєстрації. Водій не займає – баче, що я надто занурений у свої думки.
Літак. Зліт. Посадка. Цигарки і кава. Вимикаю телефона і знову вмикаю по приземленні. Годинника – на годину назад: я вдома.
Дерева – такі ж самі… Такі ж і ліхтарі. Таке ж повітря… Брехня! Повітря не таке як там: якийсь чудн’ий дух волі, відчуття, що можеш все, що захочеш – весь світ в твоїх руках. І в кіосках люди говорять по-іншому, просячи за пляшку пива інші гроші, інакше усміхаючись, інакше дихаючи зовсім інкакшим повітрям.
Сквери, парки, дерева… Яке життя! Я підстрибую аж до неба, як колись, в далекій молодості… Я живу.
Сьогодні мені не потрібні гроші, постійне щосекундне підлабузництво і жорстока нещирість міста-зло, бо зараз я в дивному місті-добро, в якому добро – не просто слово, про яке наказали навік забути, добро тут – це інший вид життя, може не доступний зразу всім і зразу у великій кількості, але саме вид життя, а не помираючий скальп, що давно втратив людиноподібний образ.
Воля, якій немає меж!
Я постійно згадую його. І щоразу думаю: може, якщо б постійно жив тут, може не вважав би його таким раєм? Бо мегаполіс всюди дотягне свої немиті руки, всюди встромить свої брудні пальці-корінці, і ніколи вже не визволитися тобі з його смертельних лабетів-пасток розставлених для таких простодушних, як ти. І ось він вже прийшов по твою душу – стоїть на порозі в обличчі сестри-бідність, розриває тебе, шматує…
Люди проходять повз мене зовсім не такі, як я, веселі. У них свої турботи – хай ціни вдвічі нижче і вдвічі чистіше довкола, але ж утричі нижча і зарплатня, а життя – зовсім не таке бузтурботне… І так потрібні гроші, і так же докучає постійна щоденна, щонічна одноманітність буття, що раз-у-раз вибухає, зриваючи чорну маску спокою з обличчя тиші парків, зелених скверів, ботанічного саду, виставки, метро-ескалатору. І тут: в офісах, кріслах, кишенях, комп’ютерах, – нізвідки виникає грюкіт-вибух; стиснені до болю скроні розриває страшнюче, зле Сьогодні, і таке ж страшне – один-в-один – Завтра! А післязавтра – тебе вже не буде, бо ти – давно збожеволів від одноманіття проїздів в метро, від сірих масс: сумок, портфелів, пива, кока-коли, що обридли своїм безчинством у твоєму власному мозку.
Але зараз ти – щаслива людина, бо в тебе все ще є куди від цього втекти: таксі-літак – і ти знову тут, в своєму міні-раю, місті, де ти вже понад десять років мрієш поселитися навічно, місті, що завжди магнітом буде притягувати тебе, місті, де є куди піти і є де сховатись від обридливих створінь навколо.
Місто, де люблять тебе, і яке так любиш ти!