Це я пишу про смерть…Де ти?Чи не постукаєш у вікно?Чи не вип’єш чашку кави в моєму кабінеті, про життя розмовляючи?
Та що це я – ти ж по мене – та бачу по очах – нікуди не квапишся – тож не кваплюся і я…
Запрошую до своєї кімнати. Взуття зніміть, будьте ласкаві. Заходьте, сідайте.Куди спішити – ще є ціла пляшка вина в барі, схованному в шафці, ще ціла година – незнайомець так і сказав – тож гуляємо.
Як живеться – не дуже? Чому ж? Справи мають іти добре…Бо помирати насправді легко – лиш ідіоти за житя своє як за соломинку хапаються. Людина – як муха ж насправді – тож в смерті цієї людини нічого страшного нема, як деякі роздувають…
Може коньячку? Не вживаєте? Так на печінку геть погано впливає. І мені не радите? Та годі. За годину життя, залишилось – тож від цирозу не помирати.
До справ перейдемо. То як я померти маю – мовляв цілком здорова людина…
Розповісти мені щось хочете? Ну слухаю. Може ще винця? Беріть-беріть – не шкода ви вже мені повірте.
Це я пишу, Смерть….
Боже мій, який жахливий світ. І що я в ньому? Не встиг народитися, а вже був нещасливий. Батьки – не пили, працювали, але не було ніколи щастя в нашому домі- сварки не вщухали. Доходило і до бійки.А чому?Та хіба зараз все згадаєш?…Отруєне дитинство, бідність, відсутність найнеобхіднішого, розуміння того , що всі мрії твої – лиш мара і немає шансу здійснитися їм в цьому світі.
В школі зневажали. Втік в інше місто вчитися. Завчасно втік – вістрочив тебе…
А що далі? Прожив 12 років за сімома замками, боячись, що далі буде. Ти двох слів докупи зв’язати не міг – та й зараз хіба можеш? Лиш коли горілку пив – язик розв’язував – але ж не до того зараз зовсім. Бо дала смерть 10 хвилин – заповіта написати – але нічого писати. Бо життя твоє страшно минуло. А “минуло” – хіба не страшне слово? – тобі ж немає і 40-ка років… А що в тебе є? Нещасна пляшка вина в барi, шматок черствого хліба на столі лежить. Тебе ж три дні тому вигнали з роботи – з того часу нічого не їв- лиш пив, пив, пив на гроші, що лишилися. Ти не проживеш і тижня так.
Твоє життя не вдалося- нащо дурити самого себе?Єдиний вихід-порятунок – ось, за плечима чигає…
Це я – Смерть!
Що ж чоловіче – краще потовще взяти мотузку і милом- милом її обов’ язково перед “використанням”. Зашморга не вмієш сплести? Ох! Руки не з того місця ростуть , чоловіче!
Так. І стільця під ноги. І рук до шиї не тягни як задихатися будеш – хоч помри достойно…
Це я…
Ось моє посвідчення. Ламайте двері, вам кажу! І нащо питаєте? Людина зникла бозна-коли. Треба ж в хату зайти, дізнатися , може якийсь слід залишився?
Удар! Давайте разом – веселіше буде. Раз, два – двері – з завіс.
Якийсь дивний запах – аж із коридору. Два кроки – в кімнату – і кулею геть звідси: жахливий сморід і майже згнивше тіло попід стелею – жах…
І записка на столі, і пляшка вина перевернута, а саме вино – червоно-чорною, вже давно сухою, плямою – по блідій скатертині, ніби чиясь кров – розмазане, і таке страшне, як саме це жахливе життя, і таке прекрасне – як ця страшна Смерть…