Привіт, я приїхав

— Привіт, я приїхав.
І перші слова, як і останні, били в груди. В розпачі я йшов по бульвару, і єдиним бажанням було – не жити. Хоча б зараз. Просто померти на якийсь час, щоб забути – стерти з пам’яті те, що трапилось…
Я згадав, як ми вирізали ножем на корі берези наші імена, малювали гострим лезом сердечки та квітки. Я вирізьбив пташку, а ти – пінгвіна.
Пішов дощ. Я одягнув шапку, насунувши її на самісінькі вуха. Краплини були дрібненькі, вони не били мене сильно. Але мені було боляче не з того.
Дерева – високі тополі – гойдалися від несильного вітру, закриваючи своїми тілами місяць. Вірніше ту його частину, що залишилась невиїденою ненажерливим сонцем.
Я йшов посеред дороги, не боячись машин – звідки їм узятися в такий час. Хотілося горілки, та я вирішив не пити. Біль затьмарював погляд. В повітрі чадив дим – то горіли мої мрії.
Я згадав, як грав для тебе на гітарі. Я згадав, як ми йшли попід темними ліхтарями, розмовляючи про життя. Я згадав, який я був щасливий тоді. Завтра на роботу, а я все йду по безглуздій вулиці, засліплений ліхтарями і димом окулярів ночі.
Я починав розуміти Хемінгуея, Курта Кобейна і Маяковського…
Я не хотів іти додому…
Ставало холодно, але більш за все холодив місяць, дивлячись на мене своїм шматком ока, здавалось, він на зло мені примружив його, як старий кіт, що задумав щось хитре…
Я дивився крізь дощ на ліхтар, що блищав краплинами. Я гойдався зі сторони в сторону, як замерзлі дерева, що потроху кидалися гіллям мені під ноги.
Я згадав твій день народження і закурив.
Я згадав перший поцілунок і сплюнув.
Ненароком ступивши в калюжу, намочив ноги. Кросівок жалісно хлюпав, коли я ступав. Купив пива і зі злості зірвав з нього етикетку.
Холодна мокра лавка лише терпіла сильні потуги дощу, що вже перетворився на справжній ливень – але їй не було боляче… Колись і ми на такій же вирізбляли пінгвінів і квітки…
І на цій лавці були малюнки. І сердечко, трохи незграбно викреслене на спинці зі стрілою Амура з іменами поруч…
— Привіт, я приїхав.
— Навіщо?
?!?!…