Ніч щастя

Божевільна, казкова ніч манила його в свої обійми. Пахло так дивно і так прекрасно, ніби це він уперше за своє життя їхав відпочивати на море — звісно не вперше, але такі почуття виникали в ньому знову і знову — щоразу як тільки він починав збирати речі, пакувати валізи, замовляти по телефону купе до якогось гарного міста.
А куди саме їхати — він ніколи довго над цим не думав — як є за що — нащо думати. Тож і цього разу він просто їхав , їхав туди, де його знову мало спіткати щастя…
Ще в потязі відчув той неосяжний, такий близький до його романтичної душі, подих того міста, в якому — він вже вирішив -не буде шукати розваг, а буде шукати те, чого давно насправді не мав, і чого хотів понад усе — знайти свою кохану — ту, з ким — ні , не те щоб банально одружитися, і не те щоб почати жити разом — його стрімка , молода душа не могла думати про такі речі, що стосувалися завтра — він думав про казкові зорі, про загадковий спокій, про дивовижні одкровення двох споріднених — закоханих до смерті людей, перед величчю моря і зірок, перед незбагненною красою оточуючою їх, перед тишою на самотньому пляжі увечері, перед прохолодою ранку і його росою, що лоскоче ноги і змушує стрімко летіти крізь дерева і кущі, крізь сни і думки , крізь слова та сльози — летіти поруч зі своєю коханою до такоі близької мрії…
Так в цьому місті він кожну мить був щасливий…
Сонце вже спадало, роблячи тіні людей все довшими.Він лежав на пляжі під самим сонцем і його тепло, яке чомусь здавалося йому дивним, було таке миле, таке справжнє.
І тут навіть його промені на коротку мить були затьмарені легкою ходою і граціозною постаттю незнайомої цому дівчини , що мить тому пройшла пройшла повз нього. Її білозуба посмішка, схожа на посмішку якоїсь грецької богині, була звернута до всього навкруги, але більш за все — до нього.Її тіло — чи то з картинок журналів з моделями, чи то виплекане самим Господом з Адамового ребра викликало справжній трепет при одному лиш погляді…
-Привіт,- це до нього — так просто і невимушено.
-Привіт,- кинув він у відповідь — а сам встав і постелив цій чудо-богині її рушника, запропонувавши намастити спину кремом для засмаги.
Розговорилися.Його холені, пофарбовані в чорний колір сонцем, руки робили диво на цій спині, що вже була зовсім гола, бо дівчина, не соромлячись свого нового друга, скинула ліф і лежала перед ним зовсім гола, в одних маленьких рожево-синіх трусиках.
Він розповідав їй казки, а вона щедро сміялася прекрасним голосом, який ще більше причаровувавав його до неї.
Як він і думав все закінчилось незабутньою прогулянкою по морському берегу…
Вони трималися за руки, йшли і просто розмовляли про вічність , про щастя, про те що очікує кожного на цій чудовій планеті, про те, що таке життя, і про те, як гарно жити.
Вони сиділи на самотньому вечірньому пляжі і просто дивилися на зірки.Просто…
-Дивися, он Велика Ведмедиця, — її пальчик окреслив на небі знайомого ковша.
-А он — Оріон — правда схожий на мене?
-Правда,- і вони сміялися.Їх голоси зливалися в один, а то знову розділялися, а то на якусь чудо-мить з’єднались в одному прекрасному поцілунку, такому невинному і такому чудовому серед усього цього світу — серед цих морських хвиль, що легко і м’яко билися об берег, серед зірок, що, примружуючи свої мініатюрні лампадки і скельця, тихо світили без світла, тихо співали пісню про те, які вони щасливі жити серед цих скель, серед піщаного берега, серед цих двох , що навіки знайшли одне одного в цьому хмільному, і такому великому світі…
Його сон був спинений жорстким ударом в плече.
-Вставай, розлежався…
Він продер очі — нічого від прекрасного сну не залишилось і в помині.
Попереду стояв його друг по нещастю Петро, така ж людина «бєз постоянного мєста жітєльства».І сьогодні вони мали йти розвантажувати вагони з мукою, повинні були за мізерну плату — тягати цілу добу важенні мішки по 70кг кожен.
Він глянув на себе — бруднюща одежа, вся в муці й вугіллі, вся в останках того хламу, на якому всю ніч спав. Замість зірок- жорсткий смог працюючого поруч заводу, замість моря -здоровеннна свалка відходів, замість прекрасної дівчини — Петро, що брудними незгарбноми пальцями їв якусь нудоту, виклавши її тут же на своїй одежі.
Він подивився на свої пальці і побачив такі ж брудні обрубки, справді чорні, але не від пекучого прекрасного сонця, а від важкої роботи…
…Хоп — мішок вже на плечах — 30 метрів з ним, а потім назад і знову, знову…
Але кожен його крок віддавався не ударом важенного тягара на спині, а тим диво-поцілунком подарованим йому дівчиною, яку бачив лиш увісні, але в яку закохався навіки. В його думках було лише одне — швидше закінчити цю пекельну роботу — і знову спати: може сьогодні йому теж пощастить і він хоча б на мить зможе відчути себе щасливим на тому самотньому пляжі, серед того зоряного неба, поруч з тією мрією, яку не знайти йому в справжньому житті, але яка обов’язково має прийти до нього ще раз…