Самогубець

Купив дуже дорогого вина.Три пляшки, щоб востаннє хоч не думати про це життя пекельне. Останні гроші — як на вітер.
З крамниці вийшов з радісно-хворобливою посмішкою на обличчі. Всеж і останнє вино не буде для нього гірким. Ні! Він все продумав.За ці кілька останніх годин життя життя зробить усе , щоб закінчити справи.
Нестерпно, але як приємно йти , відчуваючи близьку волю. Через годину всі нестерпності, болі образ, неповаг, бідність, непотрібність — все залишиться в минулому — лиш крок зі стільця в повітря…
Додому зайшов в радісних почуттях. Ввімкнув на всю гучність музику і світло, так, що аж лічильник, який тихо-мирно дрімав собі, і той мрійливо заіскрив обертами міні-колеса, відраховуючи кіловати.
Пляшку відкоркував, зробив собі обід. Смачно поїв. Приємно загурчало в животі, а в голові — вино залоскотало мізки, розпліскуючи по всьому тілу дивовижне тепло, що з’явилось ніби нізвідки, гріючи так приємно ,що йому враз захотілося спати.
Ніколи не почував себе таким щасливим. Саме тому — ні тіні сумнівів — так собі і вирішив — інакше щастя зникне вмить.
Телефон…Ножем — чик — і провід від нього з невдоволеним шамканням полетів під протилежну стіну…
Усмішка, полуденним сонцем, обпікала обличчя. Мабуть, оце і є те саме щастя… Але якою ціною.
Ні! Про це тобі заборонено думати. Ще заплачеш, не доведи господи.
Світ поплив перед очима. Вирішив допити третю пляшку як все почнеться.
Роздягся догола, ввімкнувши нагрівач води у ванній на повну потужність. Стало тепло, ніби влітку — вікна швидко-швидко покрилися тонкою плівкою пару, що аж вирував з нагрівача. Не помічаючи духоти в кімнаті, позачиняв їх, щоб ще тепліше, як у сауні…
Набрав повну ванну води, улив туди повну пляшку шампуню — ванну заповнили мильні бульбашки, що так і ринули догори, шукаючи виходу на волю.
Взяв на кухні здоровенного ножа, а разом з ним — високого кришталевого фужера, з сервізу, що колись подарувати батьки (царство боже їм на небесах).
Налив повний фужер вина — крізь кришталеві гранки фужеру грало воно на струнах сонця-лампи, іскрило так, ніби і саме було з дорогоцінного гірського каменю…
Замкнув двері у ванну. Заліз в булькаюче бульбашками мила тепле лоно, що враз його пригріло. Стало так приємно, як, мабуть, не було ніколи.
Розслабився. Пірнув ще раз у теплу домовину ванни, бульбашки пішли аж до стелі — оце так шампунь…
Аж раптом якась страшна невгамовна сила, не дивлячись на велику дозу алкоголя в крові, заграла в його плоті. Схопивши з-попід вании, де тримав всілякий інструментарій, величезного молотка, в чотири-п’ять нестримних ударів розгилив на друзки унітаза, що блищав посеред ванної біло-фаянсовими щоками. З унітаза враз на підлогу потекла вода, потихентку топлячи його шкарпетки, капці, байдуже залишені на підлозі штани…
І все знову поплило…А в ванні — немов ще тепліше стало. А вино червоними блисками все ще вигравало у фужері, потроху зникаючи в роті, танучи на вустах приємним мускатним смаком. Яке прекрасне це життя…
Кухоннний ніж в правій руці. Як яскраво світить лампа, відбиваючи блискавиці на його лезі. Не просто світить — як сонце сяє, засліплюючи кахель, що й сам в його світлі відбиває свої диво-промінчики в очах, чарує, манить візерунками на своєму гладко-ажурному тлі. Вода плюскотить, і блищить у фужері вино, наливається світлом і радістю цього незбагненного, чудернацького, дивовижного світу…
Повільно-повільно гострим лезом по зап’ястку…Кров ще не біжить, але так хочеться її побачити. Бо вона — як вино — п’янить, манить погляд. Очі прикипіли до руки. І крізь пелену вина вже не чутно ніякого болю — ти вільний від нього — ти летиш попід стелею без хвилювань, без образ, без страждання — воно давно зникло вчора-позавчора…сьогодні…чи коли…Лишилось лиш щастя.
Ніж ріже шкіру з венами — чутно як ніби хтось дряпає по руці — чи кішка, чи пес, занурюючи свої пазурі глибоко під шкіру, але болю нема. Лиш кров цебенить крізь воду, даруючи їй темно-червоний колір.
Ще вина.
Біль зника, бо зника життя. але чомусь так легко його звільнятись. Через мить охолоне ванна і вино, а вода з унітазу розтечеться по всій підлозі, затопить нижні поверхи…
Але це все — потім. Головне — зараз. Головне — закрити очі, а перед цим сказати тихо-тихо крізь каламуть алкоголю і тепла, крізь безпорадність світла-кахелю, крізь думки і сльози. Сказати…
Прощавай світе. Я вже досить напився твоєї отрути. Але не був потрібен тобі. Але ж і ти мені ні на що. Я звільняюсь від тебе, бо я — сильніше, ніж ти мене уявляв. І це не є втеча, бо втікач — боїться, що його наздоженуть, спіймають, покарають, що йому відплатять за неповагу і неслухняність…Ні!
Тобі вже не спіймати мене. Бо вже надто гострий ніж, вже надто міцне вино, і надто гаряча вода.
А як добре помирати, коли ти — найщасливіша людина в світі!
Закинув голову назад. Дивишся востаннє в воду, що багряною пеленою все ще випуска з себе криваві бульбашки…
Щастя…Нарешті ти дізнався, яке воно…Та чи не запізно?!?!?!…