Перший день зими

Я прокинувся посеред дня. Ранок надурив мене звуком будильника, та я вимкнув його і зустрів день в ліжку. Спати не хотілось – вперше за тиждень. До роботи ще не скоро; я встав і виглянув у вікно.
Сніг, перший цього року сніг, заслав все, що я лиш міг вигледіти. Біліли дерева голими гілками, білів тротуар, подряпаний колесами машин. Білів навіть двірник, посипаний крейдою, що з’явилась сьогодні вночі, поки я спав.
Цей день був переломним для мене. Днем, що мав вирішити все. Сьогодні це трапиться. Можливо, цей ранок і вимкнений будильник якось вплинуть на мій вибір сьогодні.
Тиждень тому в інституті мене попередив викладач про сьогоднішній екзамен. Та я не готувався. Бо не готувався ніколи –хай скільки екзаменів вже пережив. Я знав, що мушу йти на нього, бо від цього екзамену залежить мій диплом, що я маю отримати через півроку, але сніг…
Він манив мене, як колись перший день весни, як струмочки, що його самого через три місяці розтоплять, зжеруть заживо, залишивши лише шмаття брудної землі натомість. Але сьогодні я був закоханий в нього. Я стояв біля брудного вікна гуртожитку і просто дивився на бліду пелену, що простягалась далеко-далеко, і не хотів думати над сьогоденням.
Вчора відпросився з роботи, щоб сьогодні йти на екзамен. Вчора ліг о дев’ятій вечора, щоб сьогодні встати о шостій і вивчити те, що не вивчив за семестр. Але сніг і будильник, мабуть, змовилися проти мене: один співав пісню і надто рано змовк, а інший – намалював таку картину, не схожу на вчорашню, скуту і пригнічену буденним, а яскраво-білу, підкресливши важливість цього дня. Сніг-Пікассо ліпив смужки-сніжинки з хмар, легенько спускав їх з небес з допомогою мільйона барабанів, заслав дахи і дерева, ліхтарі і вулицю.
Сьогодні я мав вирішити, як далі житиму. Чи як кілька десятків однокурсників, що вчилися цілими днями, як навіжені – і тепер отримають свої дипломи, дехто навіть червоного… Чи як жив до цього часу – жив сьогоденням, забувши про завтра, жив просто так, як є, як міг…
Бо ти вже давно не той, яким був колись, в школі, біля мами, дома… І сьогоднішній екзамен для тебе – ніщо. Це для них він – ще одна перевірка на міць, ще один щабель для досягнення своєї мети – стати справжньою людиною – ти ж бо нею вже став. І годі вже перевіряти тебе – життя досить перевірило за ці п’ять років, що ти тут.
Я дивився на сніг і розумів, що не піду на цей екзамен. Може це – дикий вчинок і я впевнюся в цьому дуже скоро – і може мені не дадуть з-за нього диплома, але нащо мені той диплом, якщо хоч колись для мене настане мить, що якийсь папірець чи картка, хай навіть видрукована золотими літерами на ажурно-червоному тлі, буде для мене важливішою за цей сніг, що випав сьогодні.
Я стояв біля вікна, а повз мене проходили люди. Вони йшли і шли, хвилювалися і боялися. Йшли з книжками й зошитами. Чистили зуби — вмивалися, бігли-спізнювалися, і приходили раніше. У кого екзамен сьогодні, а в кого – завтра. А через тиждень – ще один… І так далі до безкінечності… Якийсь мотлох, біг, гам, якась поспішність, незрозумілість, сигарети і кава для підтримки рівноваги, — і знову тиждень за книжки.
Але я вже розумів, що якщо не бачив першого снігу, якщо не малював на ньому, свіжому і чистому, як скатертина, цифри наступаючого нового року – то не жив..
Я одягся і, хоча всі мої однокімнатники вже давно пішли на екзамен, я не поспішав. Бо я йшов не до душної, спітнілої аудиторії, не до злих чолов’яг і заляканих студентів. Я йшов дивитися на сніг…
Він скрипів – і цей погук не моживо було з чимось порівняти. Він жив, бо перший сніг –він ще живий – ще анітрохи не зім’ятий чиїмсь взуттям. Це накінець зими він стає покритий брудом, пилом машин, скам’янілий і бездушний, а зараз він – живий, і живе, поки живу я…
Перший день зими – перший день мого нового життя…