П’ять хвилин.

Ненавиджу цей звук. Я скочив з ліжка, як підстрелений – треба ж встати о 6-ій і при цьому нікого не розбудити божевільно волаючим на всю кімнату звуком будильника. Але це вочевидь неможливо – хтось вже почав голосно ворочатись в своєму ліжку, а хтось пробурмотів – «Вимкни його нарешті». Мабуть, я проспав усе, що лиш міг в цьому житті, але філософствувати на теми буття зараз зовсім недоречно – я і без того вже спізнююсь на роботу. Як зомбі, я пішов до умивальника. Почистив зуби. Яка там кава – одягнувся і одразу побіг на зупинку електричок. На свою запізнився, та вже байдуже: я і на тій ніколи не встигав вчасно – на годину десь спізнюсь, нічого, бувало і гірше.

Коли встаєш о 6-ій, спати хочеться не просто увесь день – спати хочеться рівно з тої самої миті, коли ти відірвав голову від подушки – ну і, звісно, що аж до самого вечора, поки ту саму змучену голову ти знову не покладеш у ліжко. Ці дні – з понеділка по п’ятницю, ти просто інакше не можеш – ходиш, як зачарований, як в якомусь напівсні, щось говориш, домовляєшся раніше піти з роботи, навіть можеш читати книжку – але ти нічого з того ніколи вже не згадаєш – зараз ти – сомнабула, і, мабуть, таким будеш завжди. Ось що робить мегаполіс з людиною.

В мене ніколи не бувають червоні від недосипу очі, хоча я сплю, буває, і по 5 і, навіть, по 4 години на добу, як Наполеон, хоча у того просто була здатність до такого життя, якої я, вочевидь, не маю. Очі вже звикли – нікому не помітно, скільки годин сьогодні я спав, от і добре – менеджери не будуть підозрювати в мені наркомана, як підозрюють інших розкладачів товару за їх божевільно-червоні очі кожного ранку. Мені пощастило – менеджер відділу – височенна мегера, на високих підборах з завжди скуйовдженим волоссям – теж запізнилась. Але якщо вона прийде прямо зараз – то по незробленій за цілу годину роботі здогадається, що я теж тут не батрачив. А он і воно – біжить, ну ховайся…

Не люблю великих супермаркетів. Боже мій, та я їх просто ненавиджу. Вони всі – як рідні брати в сім’ї, де …дцять дітей – кожен кричить: «Я найкращий», а насправді – всі до болю, до набридливості однаковісінькі. Колись, я любив великі магазини – в них зручно купувати – тут є все, що зазвичай потрібно. Але, пропрацювавши рік, я зрозумів, що ці магазини – величезна м’ясорубка для тих людей, що працюють тут. Кожен тиждень, хтось з мого чи з сусіднього відділку обов’язково звільняється – це божевільна робота, і якби навіть моїх нервів було нескінченно багато – довго я би тут не витримав. Але я не маю виходу – та і виганяти звідси мене теж не дуже вигідно, бо працюю я в цілому добре – ну хоча б краще за тих новеньких, що їх можуть поставити на моє місце.

Сірість. Я зрозумів, що я більш за все ненавиджу в своєму магазині. Сірість – вона всюди. Її кількість не залежить від тонн кольорової реклами, новорічних пакунків і розцяцькованих призів для покупців. Сірість – в кожному, сірість – перш за все в людях, що оточують тебе. З ними нема про що розмовляти – я не дивуюсь, що так багато в цьому місті наркоманів – практично більше нікуди тікати звідси, окрім як в прірву цієї жахливої отрути. Людина без освіти перетворюється на згусток болю, цей біль щоденний, з роками, тільки з роками, він зникає під натиском інших факторів таких як сім’я, діти, можливо, кохання. Ні, тут вже точно, кохання теж немає в цьому безнадійному магазині. Он іде хлопець з дівчиною, за ручку, вони цілувалися, їли морозиво. Купують презервативи. Все зрозуміло – завтра і він і вона знову зайдуть до нас, але боюся, вже з іншими партнерами. І теж купуватимуть презервативи. Це не кохання, а божевілля. Знову до мене йде менеджер — треба повертатися до роботи.

Ось і обід. Як завжди, купую в цьому магазині рогалики і йогурт. Ненавиджу рогалики і йогурти, але я так обідаю. Мабуть, в мене є за що ненавидіти все своє життя. Мабуть, я таки невдаха. Та геть про це. Поза торговими площами магазину, є невеличкі столики, їх багато – вони належать ресторанам та пунктам швидкого харчування, що ними просто нашпигований цей магазин. Там не можна сидіти зі своєю їжею – та мені на це… Я там вже весь рік обідаю. Як добре, що вже обід – мені залишилось працювати всього кілька годин – жахливий ранок завершився на дивовиж швидко. Такого раніш не бувало. А, я все зрозумів – я ж сьогодні проспав на двадцять хвилин більше – тому і сили в мене набагато більше, ніж будь-коли. І, мабуть, сказався ще той факт, що мені нічого не було за майже годинне запізнення – теж не можу нарадітись за це. Тож день пройшов вдало – я не думав багато про свої невдачі, я просто прожив цей день. От будуть вихідні – скільки треба зробити, скільки треба встигнути… Я знаю, от такі дні, як сьогодні, додають такої впевненості в своїх силах, такої наснаги, що я точно знаю – в мене все вийде. Може не зараз, може навіть не через рік, але я знаю – що все буде добре…

— Молодий чоловіче, тут не можна зі своєю… А це ти, привіт, як справи? – знайомий охоронець підійшов, щоб вигнати мене з зали для клієнтів цих бридких ресторанів.

— Привіт, та все добре. Як завжди.

— По пиву? – як він вчасно. Це знаходяться ж такі люди, що вміють вчасно, саме в потрібну мить підійти, підтримати. Я це дуже поважаю, хоча пиво рідко п’ю. Але сьогодні – мій день, сьогодні я переміг тебе, клятий магазин.

— Як завжди, ти ж знаєш, що я не проти.

— Наташа вже пішла, я її біля виходу бачив. Так, що робочий день в тебе, вважай, вже закінчився, — з дбайливою усмішкою на своїх козацьких вусах, він дружньо поплескав мене по спині.

— Прекрасно…

В автобусі по дорозі додому я, в принципі як завжди, застряг у заторі. Тут завжди затори – сотні розлючених водіїв ніби домовилися саме в цей час рвонути крізь вузенький, всього в три смуги, проїзд і застрягли там, здається, що назавжди. І я застряг в битком набитому автобусі, зависнувши в повітрі, стиснутий з усіх боків покупцями з їх проклятими пакетами, що беззвучно рекламують бренд магазину, з якого весь день я так мріяв вирватися. Цей натовп – він, дійсно, ніби шматок того магазину, його невідділима сутність, я вийду з супермаркету не тоді, коди вийду за його межі, а лиш тоді, коли вийду з цього недоумкуватого автобуса. Єдине, що мені подобається тут – що люди все ж розуміють, що ніяк не можна обійтися без цього затору, в якому ми стоїмо, без натовпу і без стискування один одного з усіляких сторін: ніхто не кричить, не галасує, не нарікає на погане життя, хтось тихо спілкується, хтось просто мовчить, хтось мріє, хтось усміхається. Мабуть, мегаполіс привчив цих людей. Ні, правильніше сказати, зламав цих людей. Він здатен зламати будь-кого, ніхто не встоїть перед його нікчемними, але суттєвими правилами.

Він зламав і мене. Як же боюся я, що вже немає, не залишилось жодного кроку назад, що я вже зовсім не такий, яким був колись – веселим, життєрадісним життєлюбом. Тепер я раб міста, в якому живу, тепер я – раб магазину, в якому працюю. Але чому так сталося? Може пора, може прийшов час мені змінитися? Ні я не можу змінитися тут, то може прийшов час для втечі? Але то буде втеча тільки від самого себе, я ж то прекрасно розумію. І в іншому місті теж знайдеться магазин, рабом якого, знову ж таки, я сам захочу стати. Та і саме місто не здатне керувати людиною, допоки вона сама не скориться його мірному диктату, допоки вона сама не захоче підписати свій рабський вирок. І я не знаю, чи здатен я хоч десь почувати себе як удома, там, де тебе чекають, там, де немає озлоблення на сьогоднішній день, там, де можна розказати все, там, де ти вільний!

Автобус приїхав. Я вийшов на зупинці – я вийшов зі свого магазину. Полегшення, це і справді велике полегшення. Я усвідомив на сьогодні, що робочий день мій закінчився. І здається, я знову згадав, навіщо я живу тут, в брудному мегаполісі, який диктує мені плани всіх моїх дій і вчинків, який щосекунди здавлює мене в потворному автобусі кліщатами ненависного натовпу. Я зрозумів, що живу для тих п’яти хвилин, коли бачу, як ти стоїш біля виходу з метро і чекаєш на мене. Великими очима своїми свердлиш натовп, в кожному погляді вишукуючи надію, але ти ще не можеш побачити мене. Я знаю, щоб ти не казала мені потім – цей твій пошук більш за все мені говорить про тебе, він говорить мені про те, як насправді ти мене чекаєш, як насправді я потрібен тобі, а ти – мені. Я живу, я переживаю весь цей злочин свого існування заради цих п’яти хвилин на автобусній зупинці, які відділяють твій погляд, що чекає, відчуває, сподівається, від мене. І за хвилину – ми знову будемо разом, і я знову побачу твою посмішку, твої карі очі, твої губи, твої слова, що чекають на мене в цій тисняві нескінченного буття, в цьому натовпі нескінченного простору і нескінченного щастя, яке все ж таки існує і тут, на сірому тлі цього міста.